К О Л І Ж А Н К А

Кольорова казка про осінь

Усе навколо стало золотом. Жовтогарячим, червоним, блискучим, розжареним. Воно переливається, миготить, розхитується на вітрі, шурхотить під ногами, шелестить у вухах і сяє сяє. Помаранчеві дерева, килим під ногами кольору спілої хурми. Осінні холодні вечори гріються до яскравих маскарадних кольорів, коли навіть небо помаранчеве, як і відблиски призахідного сонця на пожовклій траві. Мандариновий туман плутається у кронах дерев і зачіпляється за дахи будинків. Рудий собака виляє патлатим рудим хвостом, піднімаючи руду куряву. У позолочених промінням хатинках мешканці п’ють золотаві духмяні ройбуші та імбирні чаї, їдять рум’яну шарлотку і французькі круасани з шоколадом. Жінки кутаються в персикові шалі, застеляють м’які крісла апельсиновими пледами, чоловіки носять картаті вовняні капці, одягають жовті светри з капюшонами. Діти бавляться шоколадними м’якими ведмедиками в оранжевих шаликах. Розбещені руді коти мостяться коло духовок і гарячих горнят, і дивляться своїми золотавими очима у вікно, на золотавий світ. Осінній. Саме тоді прокидаються два бажання: помандрувати кудись світ за очі й подарувати комусь золотавий пакунок із чимось дуже красивим усередині – просто так, для радості. Саме тому власне восени на поштових столах виростають гори товстих конвертів і клунків у пергаментному папері; дівчата вишивають золотих антилоп на витончених саморобних листівках; у магазинах, де продають випічку, завжди довжелезні черги; а придбати квитки на потяг стає непросто. Одна моя знайома для такої золотої осінньої пори навіть призвичаїлася брати триденну відпустку – просто на те, щоби пошвендяти магазинами, накупувати мандаринів, хурми, яблук, різнобарвних хризантем, шоколаду, вовняних шкарпеток, шаликів, затишних книжок, музичних дисків, маленьких олійних картин у дерев’яних рамках, веселих магнітиків на холодильник, гелів для душу з кавовим ароматом і красивих рамок для фотографій, журналів із фотографіями красивих домівок, ароматичних олійок, шипучих таблеток із вітаміном C, гранатів і вишитих закладинок; а потім, коли вийде на роботу, щодня влаштовувати комусь маленьке свято. Рідним, друзям, колегам і навіть незнайомим людям на вулиці. А інша починала плести шалики берети спідниці мітенки торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася – трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку. Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту – відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір. Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно давно й уже навіть устигли звикнути. Ще осінь – це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір. Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі – коли все все все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.

©Надійка Гербіш Пані - Український інтернет-журнал